Життя продовжується. У всіх своїх бурхливих течіях. Інколи зовсім протилежних та
противоречивих. Ми намагаємося жити далі. Але інколи так замучуємося від цієї боротьби,
внутрішньої та зовнішньої, що вже не хочемо жити далі і смерть здається нам кінцем цієї
муки.
Бог є ніби німим свідком цієї нашої боротьби. Здається Він зовсім не вмішується у цю нашу
боротьбу. І це складає певну проблему віри тих, хто визнає що Він існує. Але життя тих, хто
відкидає Його, Його існування зовсім не легше. Їм так само треба відповідати на різні закиди
цього життя. Відкидати на самий головний закид — заради чого ми існуємо, мучимося,
боремося, страждаємо і маємо жити далі.
Але є певна спільна риса віруючих і невіруючих. Нас єднає те, що ми усі відживаємо від
того, що просто живемо, робимо дрібні справи. Наше життя складається саме з дрібних
речей. Коли ми щось плануємо, і це потім здійснюється — ми почуваємо щасливими. Хоча
усі прагнемо до речей високих та безмежних, то радіємо речам малих і вкрай не поважним.
Саме життя полягає у цьому буденному нашому просторі. Ми любимо тих хто поряд і
тужимо за тими, хто далеко. Ми намагаємося побудувати свій власний світ. Комусь для
цього достатньо лише нетбука та можливості писати. А хтось потребує речей більш
комфортних. У будь-якому разі наше життя, хоча і спрямоване на великі речі, починаєшся і
облаштовується речами малими. Посмішкою, розмовою з приятелем, добре зробленою
працею. Саме тут починається той захват, те життя, яке стеруменіє до Вічності. Дух діє в нас
там, де б нам здавалося неможливим.
І хоча ми почуваємо себе лише знаряддями, постійно знаходимо себе набагато вищими ніж
нам здається. Бог закликає нам до співпраці. Те, що ми можемо зробити — залежить від нас.
І якщо ми його не зробимо, це добро ніколи не буде існувати у цьому світі. Бог справді
поважає нас і любить нас. Якщо ми цього не розуміємо, то ми насправді сліпі і зовсім нічого
не бачимо, не бачимо правди.
Чи вона гарна? Так, безперечно. Але не це приваблює мене у ній. Те тепло, яке я відчуваю
від неї — воно: ось що приваблює мене у ній.
У голові я прокручую безліч варіантів наших діалогів. Один з них полягає в тому, що вона
мені говорить, що я не знаю її. Певно у цьому, у цій думці яка виникла у мене в голові стоїть
сама головна проблема, питання, яке мене мучить — я не знаю її.
Наше спілкування з нею було обмежене певним простором. Ми не могли подивитися одне на
одного з різних сторін. Я знаю її такою як вона себе мені представила, такою як вона мені
себе подала. Звичайно, я міг би тут обпертися на свою надзвичайну емпатію і сказати, що я
знаю її набагато більше, ніж вона сама про себе мені колись казала. І знову я кажу собі: яке
це все значення?
Чи не має значення бажати бути з іншою? Усе одно не можна до кінця пізнати іншу людину.
А навіть якби це і було можливо, то людина мінлива. Зараз вона така, а через хвилину вона
вже інша. Тим більше люди змінюють з роками. Ти виходиш за гарну молоду дівчину, а
потім тобі приходиться жити зовсім з іншою людиною. Так що тут знання наврядчи
допоможе.
Треба довіритися. Але кому? Чому? Як віруючий я зіслатися на Бога. І сказати, що треба
довіритися Йому. Мені інколи так і здавалося містерія вінчання: ти береш її, приводиш до
Нього і кажеш благослови, а потім вже сапаєш усе подальше життя. Тепер я думаю про щось
зовсім інше. А як обрати. Як дізнатися, що це саме вона. Як довіритися. Як відкрити двері
свого серця іншій людині. Як полюбити.
Ось вона стоїть переді мною гарна. А я думаю. Що це значить? Що я її не люблю? Чи
люблю, але боюся? І що з цим робити?
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Феноменология смеха - 2 - Михаил Пушкарский Надеюсь, что удалось достичь четкости формулировок, психологической ясности и содержательности.
В комментарии хотелось бы поделиться мыслью, которая пришла автору вдогонку, как бонус за энтузиазм.
\\\"Относительно «интеллектуального» юмора, чудачество может быть смешным лишь через инстинкт и эмоцию игрового поведения.
Но… поскольку в человеческом обществе игровое поведение – это признак цивилизации и культуры, это нормальный и необходимый жизненный (психический) тонус человека, то здесь очень важно отметить, что «игра» (эмоция игрового поведения) всегда обуславливает юмористическое восприятие, каким бы интеллектуальным и тонким оно не было. Разве что, чувство (и сам инстинкт игрового поведения) здесь находится под управлением разума, но при любой возможности явить шутку, игровое поведение растормаживается и наполняет чувство настолько, насколько юмористическая ситуация это позволяет. И это одна из главных причин, без которой объяснение юмористического феномена будет по праву оставлять ощущение неполноты.
Более того, можно добавить, что присущее «вольное чудачество» примитивного игрового поведения здесь «интеллектуализируется» в гротескную импровизацию, но также, в адекватном отношении «игры» и «разума». Например, герой одного фильма возвратился с войны и встретился с товарищем. Они, радуясь друг другу, беседуют и шутят.
– Джек! - спрашивает товарищ – ты где потерял ногу?
- Да вот – тот отвечает – утром проснулся, а её уже нет.
В данном диалоге нет умного, тонкого или искрометного юмора. Но он здесь и не обязателен. Здесь атмосфера радости встречи, где главным является духовное переживание и побочно ненавязчивое игровое поведение. А также, нежелание отвечать на данный вопрос культурно парирует его в юморе. И то, что может восприниматься нелепо и абсурдно при серьёзном отношении, будет адекватно (и даже интересно) при игровом (гротеск - это интеллектуальное чудачество)\\\".
